Академія наук України в дні чорнобильскої трагедії | Історія ІТ в Україні

Академія наук України в дні чорнобильскої трагедії

“ЯК СОРОК ПЕРШИЙ РІК”
Б.М.Малиновський

Про роботу, яку виконали співробітники Академії наук УРСР з ліквідації чорнобильського лиха будь які публікації в засобах масової інформації, практично, відсутні – головним було не слово, а справа, робота. А вона, у багатьох випадках, межувала з істинним героїзмом, порівнянним з тим, що проявлявся в роки Великої Вітчизняної війни. Тому можна навести чимало прикладів.

У “чорнобильському” архіві АН України зберігся унікальний документ – записка Б.Є.Патона, що визначає найскладніші проблеми перших, найбільш трагічних тижнів, написана, судячи з усього, під час одного з перших відвідин Чорнобиля.

Завжди виключно акуратний він пише записку квапливо, скорочуючи слова – потрібно економити кожну хвилину, ситуація змінюється дуже швидко і непередбачувано, слід негайно приступати до справи.

За літо Б.Є.Патон тричі виїжджав до Чорнобиля, щоб самому розібратися в обстановці безпосередньо на місці аварії і узгодити дії Академії з Урядовою комісією РМ СРСР. Двічі, разом з В.І.Трефіловим, з вертольота оглядав ЧАЕС. Побачене буквально вражало масштабами руйнувань. Обом особливо пам’ятне 12 травня, коли вертоліт на висоті не більше 150 метрів кружляв над станцією, а в кратері реактора, заповненому спеченою лавою і засипаному спеціальними сумішами, ще бушувала смертельна радіація – десятки тисяч рентген на годину! Запам’яталися зруйнований вибухом блок, завали навколо нього з палива та викинутих вибухом конструкцій, лівий берег річки Прип’ять, покритий чорними плямами викинутого графіту і палива, місто Прип’ять, з його безлюдними вулицями, на яких виднілися автомашини, дитячі коляски, мотоцикли та інше майно, залишене жителями.

Намагаючись оцінити площу забруднень, облетіли ЧАЕС кілька разів. Коли вертоліт приземлився в Жулянах, з’ясувалося, що в поспіху авіатори забули покласти на підлогу кабіни свинцевий килимок. “Це було останнім потрясінням від нашого польоту”, – сказав автору В.І.Трефілов.

Члени Оперативної комісії, ряд співробітників Президії НАН України, керівники багатьох інститутів багаторазово виїжджали в Чорнобиль для конкретного керівництва і допомоги направленним в 30 кілометрову зону учасникам робіт. Влітку 1986 року в зоні активно трудилися понад півтисячі співробітників Академії і десятки тисяч працювали безпосередньо в інститутах, вирішуючи в небувало короткі терміни найскладніші проблеми, поставлені перед наукою Чорнобильської бідою.

* * *

6 травня 1986 року закінчилась пожежа на зруйнованому блоці ЧАЕС, і постало завдання вивчення радіаційних полів навколо зруйнованого блоку. 7 травня в Інституті ядерних досліджень була сформована група співробітників для цієї роботи.

Прибувши до Чорнобиля, група отримала наступні завдання від Урядової комісії РМ СРСР:

– провести дозиметричну розвідку навколо четвертого блоку ЧАЕС;

– визначити стан зруйнованого реактора: чи відбувається в реакторі ланцюгова реакція поділу; чи можливий проплав всіх бетонних перекриттів, що знаходяться під реактором і вірогідність попадання величезної маси радіоактивних речовин у підземні води.

Існуюча в той час в Чорнобилі пересувна апаратура не дозволяла вимірювати потужність g-випромінювання вище 500 рентген/годину. Буквально за добу силами співробітників Інституту ядерних досліджень та Інституту електродинаміки була створена апаратура з діапазоном вимірювань 10000 рентген/годину, до того ж живиться від бортової електромережі бронетранспортера. Ці виміри були вкрай важливі для визначення шляхів більш безпечного підходу до зруйнованого реактору.

Від Інституту ядерних досліджень АН України безпосередню участь в “розвідці” брали В.І.Гаврилюк, А.А.Ключников, В.Н.Шевель, П.М.Музалев, від Інституту фізики АН України – В.І.Шаховцов. Учасник “вилазки” Павло Миколайович Музалев запам’ятав, що по дорозі до блоку, яка проходила через “рудий ліс” (що став таким від радіаційного опіку) цифровий дозиметр В.Н.Шевеля, розрахований на вимірювання сотень мілірентген, став “захлинатися” – і це в закритому свинцевою бронею бронетранспортері! Залишається тільки припускати, яке опромінення отримали шофери автобусів, що стояли в цій зоні кілька годин, чекаючи розпорядження на вивезення населення з Прип’яті!

З великими перешкодами через розкидані будматеріали, зруйновані бетонні плити, покручені сталеві балки дісталися до стіни зруйнованого блоку.

Керівник “вилазки” заступник директора Інституту ядерних досліджень АН УРСР В.І.Гаврилюк згадує:

“До бронетранспортеру були прикріплені котушки з намотаним на них кілометровим тросом і закріпленими на ньому дозиметрами. Трос треба було розмотати в районах особливо високої радіації навколо четвертого блоку.

Під’їхали до станції. Дивимося на зруйнований гігантський блок. Навколо ні душі, тільки якийсь легкий струмінь піднімається з утроби реактора. Картина досить моторошна. Треба б розглянути трохи краще, але потрібно поспішати. П.М.Музалев виліз на борт транспортера і скинув кінець троса з якорем на землю. Бронетранспортер рушив. Розмотуємо трос з дозиметрами. Вони повинні залишитися в зоні радіації кілька годин – це дозволить отримати більш точну інформацію. Завершивши роботу, їдемо в місто Прип’ять – там набагато менше радіоактивний фон.

Прип’ять. Пустельні вулиці, мертве місто. В’їжджаємо в один з дворів. На мотузках сушиться білизна, залишена господарями. Стоїть з відкритими дверцятами чиясь “Волга”, поруч новісінький мотоцикл. Вилізли на броню машини і мовчки стоїмо. Через деякий час навколо бронетранспортера збираються кілька кішок, вони нявкають – напевно просять поїсти. Вдалині стоїть собака і не наважується підійти. Під’їжджає інший бронетранспортер з міліціонерами. З’ясувавши, для чого ми тут, вони виїжджають.

Повертаємося знову до четвертого блоку. Змотуємо трос і виявляємо, що багато контейнерів з дозиметрами в результаті тертя об асфальт відкрилися, дозиметри випали. А.А.Ключников, керівник СКБ інституту, яке розробило дозиметри, вискочив з машини і підібрав ті, що були поблизу. Його відчайдушний вчинок допоміг визначити, нехай частково, радіаційну обстановку поблизу реактора. Цей випадок став хорошим уроком: потрібно більш продумано і ретельно готуватися до роботи в зоні аварії. За ніч у Києві були розроблені і виготовлені нові контейнери. На наступний день вимірювання повторили. На цей раз вдало. Судячи з них, є місця з більш низькою радіацією. Крім того, вимірювання показали: ланцюгової реакції в паливі поки не відбувається”.

Залишається додати, що коли бронетранспортер під час об’їзду території зачепився за вкопаний в землю дротяний джгут, В.І.Гаврилюк виявив неабияку мужність, – вискочивши з машини насилу звільнив колесо від сталевий петлі, що захлеснула його. На щастя, зупинка сталася там, де рівень радіації був слабшим. І все-таки це були сотні рентген…

Урядова комісія оголосила всім учасникам “вилазки” подяку. Але це був лише початок.

Паралельно та ж група проводила підготовку до вимірювання параметрів зруйнованого реактора. Як найбільш прийнятний варіант була обрана установка необхідних датчиків на стелі басейну – барбатера, що знаходиться під основою власне реактора. Для установки реєструючої апаратури були обрані приміщення блочного щита управління реакторного блоку №3. Роботи проводилися в неймовірно важких умовах: високі радіоактивні поля, температура місцями досягала 60-70°С; абсолютна темрява, відсутність нормальних схем розташування вузлів комунікації. У другій половині травня 1986 року в басейні – барбатері були встановлені датчики теплового потоку, температури, нейтронного потоку і g‑випромінювання.

На основі отриманих експериментальних даних було підтверджено, що у всьому обсязі реактора немає ніякої локальної ланцюгової реакції. Результати вимірювань про динаміку теплового поля і температури, дозволили провести розрахунки, які показали, що проплавлення всіх бетонних бар’єрів на шляху до підземних вод неможливо.

Про найважчі дні роботи фізиків розповідає В.І.Гаврилюк.

“26 травня голова Урядової комісії заступник голови РМ СРСР Л.А.Воронін за рекомендацією В.А.Легасова доручив фахівцям Інституту ядерних досліджень АН УРСР встановити безпосередньо під центральною частиною реактора четвертого блоку датчики потужності гамма-випромінювання, інтенсивності нейтронного випромінювання та теплового потоку з метою більш точного визначення стану зруйнованого вибухом блоку. Складна апаратура була розроблена за три доби! Добровольців для її установки на АЕС виявилося в кілька разів більше, ніж було потрібно. Відібрали найбільш фізично міцних, що мають необхідні знання та навички, всього тринадцять чоловік, і виїхали в Чорнобиль.

Вранці 30 травня приступили до роботи. Довелося тягнути на собі понад тонну вантажу. Якщо врахувати, що до місця установки треба було добиратися через приміщення 1-го і 2-го енергоблоку, що система ліфтів не працювала, а перепади по висоті – на майже кілометровій дорозі – становили тридцять метрів і доводилося багато разів, часто в темряві, підніматися і опускатися по сходах, то можна уявити, як важко група дісталася до вихідного плацдарму – приміщення 3-го блоку зі щитом управління. Залишивши реєструючу апаратуру, почали прокладку кабелів до четвертого реактора. Частина групи затрималася біля щита, щоб встановити реєструючий блок, решта рушили далі. Нехитра справа – прокласти кабель. Але не в умовах високого радіаційного фону, коли доводилося пролазити через спеціально вирізані люки при переході з одних приміщень в інші, підніматися то вгору, то вниз, освітлюючи шлях ліхтарем.

Нарешті дотягли кабелі до бетонної стіни, за якою знаходилася центральна частина бунтівного реактора. У стіні вирізаний вузький отвір, за ним – порожнеча, обрив на вісім метрів вниз… Першими по мотузці, захопивши для установки датчики спустилися двоє: співробітник АЕС В.Л.Прянішніков і співробітник Інституту ядерних досліджень В.Н.Шевель. Перебувати довго під реактором було неможливо. Їх змінювали інші: І.А.Дурицький, С.Е.Беренбейн, Ю.Л.Цоглін, А.В.Ніконов, В.С.Федун, Н.Г.Соколов “.

Наймолодшому, В.С.Федуну, йшов двадцять п’ятий рік. Їх керівнику – В.І.Гаврилюку – сорок сьомий. Розуміючи всю відповідальність операції, трудилися чітко, швидко і натхненно. “Страху не було, – згадував пізніше В.І.Гаврилюк. – Хороша підготовка до операції, чітке знання радіаційної обстановки, яка щосекунди видавалася дозиметристами Шевелем і Соколовим, дозволили звести до мінімуму опромінення співробітників групи. Повертаючись, думали про одне: чи працюють встановлені датчики”.

Біля щита управління 3-го блоку реєструюча апаратура вже була встановлена. Включили її і полегшено зітхнули: працює! Йшла перша година ночі. Через півгодини, повернувшись до Чорнобиля, В.І.Гаврилюк доповів Л.А.Вороніну і академіку Е.П.Веліхову, що з нетерпінням чекали результату, про виконання завдання. Всім учасникам цієї складної операції Урядова комісія оголосила подяку. В.І.Гаврилюк, що чітко і безстрашно керував цією відповідальною операцією, був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Так закінчився травневий найважчий і найвідповідальніший період ліквідації наслідків аварії на 4-му блоці ЧАЕС для вчених Інституту ядерних досліджень Академії наук України.

З книги чл.кор. НАН України Б.М.Малиновського
“Академія наук України в дні чорнобільскої трагедії”